Президент Республіки Сербія Александр Вучич виступив з нагоди відзначення Дня пам'яті жертв агресії НАТО.

«Ваша Святосте, шановний голова Президії Боснії та Герцеговини, шановні президенти Національних зборів Республіки Сербія та Республіки Сербської, шановні прем'єр-міністри Республіки Сербія та Республіка Сербська, шановні міністри обох урядів, шановний гості та друзі, представники сербського народу з Чорногорії, Північної Македонії та Хорватії, дякую вам, що сьогодні ми всі разом і що сербський дух незламний і непереможний

Одна дитина в день і навіть трохи більше. Це найважче і найболючіше число агресії НАТО з 1999 року. Вбиті, зупинені, без будь-якої провини, вони не вчинили жодного гріха, без права на власний захист і без права на справедливість, без права на життя.

Ніхто і ніколи не взяв на себе відповідальність за цей злочин, навіть більше ніж просто злочин. Ніхто не взяв відповідальність за 2500 вбитих мирних жителів, а також солдатів та поліцейських, винних лише в тому, що вони охороняли, захищали себе та свої домівки. Ніхто і ніколи не взяв на себе відповідальність за понад 6000 поранених.

Все це неможливо пояснити навіть сьогодні, через 22 роки після тієї агресії, незважаючи на все, не існує універсального виправдання, немає ні причини, ні сенсу, як вічний гріх - залишаються лише імена.

Міляна Мілич, п'ятнадцять років,
Володимир Мілич, дванадцять років,
Міомір Младенович, чотирнадцять років,
Драган Дімич, три роки,
Юліана Брудар, десять років,
Олівера Максимович, дванадцять років,
Мирослав Кнежевич, тринадцять років,
Даяна Павлович, п'ять років,
Стеван Павлович, вісім років,
Марко Сімич, два роки,
Міліца Ракич, три роки,
Іван Іванчич, сім років,
Марко Іванович, три роки ...

Усього вісімдесят дев’ять імен, і не лише сербських.

Безглуздість вчиненого вбивства не обирало людей. Шістнадцять дітей, віком від двох до сімнадцяти років, із сімей Ахметай та Хасані були вбиті в колоні, яка поверталася додому в Призрен.

Це, в одному заголовку, на Заході дуже просто пояснювалось як «трагічна помилка». Смерть яка забрала Марко Роглича, Мілана Ігнатовича, Гордану Ніколич, Ірену Мітич, Міліцу Стоянович, Бояну Тошович, Бранімира Стаояновича, нашу Саню Міленкович ... не могла розраховувати навіть на таке пояснення.

Для тих хто їх приніс, ці смерті не були трагічними і тим більше не були помилкою. Таке пояснення було лише виправданням, жалюгідним виправданням.

Це були наміри, це було чітке рішення, такий собі суд над однією країною, її народом, її дітьми.

І тому сьогодні ми не будемо виясняти назву для того, що сталося навесні 1999 року. Бо стався злочин, важкий і страшний. І стався прояв агресії, ні бомбардування, ні втручання, ні кампанія, ні операція. Сталася агресія. Напад на суверенну країну без рішення Організації Об'єднаних Націй, без достатньої причини для цього, у вигляді нападу тодішньої Югославії на сусідню країну або країну НАТО.

Сербію чи Союзна Республіку Югославія тоді ні на кого не напала. Вони напали на нас, напали з однією метою. Щоб перемогти нас, вбити і врешті-решт забрати частину нашої території.

І хоч би як ми сьогодні аналізували речі, якими б різкими та критичними ми не були до себе, своєї тодішньої політики, свого тодішнього керівництва, очевидно, що Союзна Республіка Югославія та Сербія тоді не мали вибору. Вибір був жахливим, або втрата території та людей, з одного боку, або повне зникнення сербської держави, моралі, честі, сербського духу, імен та прізвищ. І ми не могли не програти. Дев'ятнадцять великих напали на одну маленьку країну - Союзну Республіку Югославію. Вони напали на Сербію та Чорногорію. І навіть коли сьогодні про це не говорять в одній із двох незалежних країн - це факти. І ця маленька країна, і ця маленька нація всім їм, дев’ятнадцяти великим і могутнім, дала урок з найважливішого - моралі та любові до свободи, яку може мати нація.

Так, правду, правду, не забудемо. Усі ці дев'ятнадцять великих и сьогодні будуть мовчки говорити про свій військовий успіх, уникати відповідей на запитання, але уявіть собі, один маленький, чисельно маленький сербський народ, який невеликий, але величний буде із сумом, зі сльозами на очах, з гордістю згадувати про свій опір і боротьбу проти дев'ятнадцяти жорстоких і зарозумілих.

Ми багато втратили, втратили батьків, братів, чоловіків, дітей, але сербське серце все ще тут, щоб захистити Сербію, яка є вічною та незнищенною.

Ми втратили дітей, втратили людей, втратили контроль над більшою частиною території, втратили мільярди через зруйновану інфраструктуру та економіку.

І нам залишилось лише тіло замученої, зруйнованої країни, країни, що розпадається, понівеченої, пограбованої, пораненої, безлюдної і винної, засудженої за все, що сталося не лише в 1990-х роках, а й протягом всієї історії.

Країна, яка навіть десять років після агресії не мала сили встати, піднятись і зробити хоча б що-небудь, окрім як мовчати, схилити голову і слухняно вибачитися за все, навіть за своїх мертвих, навіть за вбитих дітей.

Сьогодні Сербія вже не та зруйнована, замучена, спустошена та понівечена країна.

Сьогодні це Сербія, яка знову знайшла свою силу та свою гордість.

Сербія, яка називає речі справжніми іменами.

Сербія, яка відвернулася від війни та поразки, і почала працювати.

Сербія, яка піднялася, встала на ноги і отримала свій голос.

Сербія, яку слухають, навіть коли не вірять. Яка здібна, яке росте і вже не є частиною проблеми. Сербія, яка є і буде, принаймні ми зробимо все можливе, щоб весь регіон жив в мирі та взаєморозумінні.

І ця Сербія сьогодні, коли у світі ще набагато більше бомб, ніж вакцин, посилає в регіон не бомби, а вакцини. Сьогодні ми готові їх виробляти, і буквально за кілька місяців ми будемо це робити, але не лише для себе, а й для інших країн в регіоні, для всіх Балкан.

Ми готові і хочемо допомогти.

Ми не готові і не будемо знову мовчати, ані знову принижуватися.

Право на це ми отримали не лише через жертви, які ми понесли, але й через те, що ми давно перестали дивитись тільки на інших і шукати помилки та вину лише в них, але зараз шукаємо це все і в собі.

Ми переглянули все і визнали. І кожну втрату, і кожну поразку, і кожен злочин, який хтось вчинив від нашого імені, кожен провал і всю помилковість політики.

І ми більше не робимо нічого, що могло б хоч комусь загрожувати.

Ми працюємо, працюємо, працюємо все більше і більше,  зростаємо, зміцнюємось лише з однією метою - бути найкращими в економіці та освіті, охороні здоров’я, культурі, науці та спорті ...

І ми хочемо бути в безпеці, самі по собі. Ми хочемо, щоб наша армія була набагато сильнішою, ніж була в дев'яносто дев'ятому. Щоб ми більше ніколи не потрапили в ситуацію, коли хтось вбиває наших дітей, руйнує країну або пригнічує наш народ.

Ми хочемо залишатися вільними, самостійно вирішувати свою долю і щоб ніхто не забирав у нас все, не даючи нам нічого.

І сьогодні ми не маємо нічого, і я буду повторювати це стільки, скільки необхідно, ідея, деяких великих, могутніх і тим хто їм служить, ідея, що «Косово» визнає нас, і чи час нам визнати «Косово».

Нам не потрібно це визнання. І ви не отримаєте від Сербії топтання на наших жертвах, топтання нашої історії, топтання нашого минуле, або топтання нашого майбутнього. Ви отримаєте відповідь розумних, добрих і відповідальних людей. Нам потрібен компроміс. Нам потрібно виконання всіх зобов’язань, які взяли на себе і ми і Приштина, а виконали їх лише ми.

І це не наша примха. І це не фантазії про якийсь сербський світ, який ми хочемо створити.

Навіть сьогодні, коли вони погрожують нам утворенням Великої Албанії, коли вони кажуть, що від Союзу сербських общин нічого не залишилось, наше завдання залишатися мирними, піклуватися про наш народ у Косово і Метохії, але нести чіткий посил усім тим великим і могутнім, про те, що ми вже не такі слабкі, як були, що ми зможемо зберегти своє, не торкаючись нічого чужого. Зрештою, Сербія не є і не буде жменею вівса для кожної ворони, яка хотіла б її з’їсти. А тих, хто використовував силу дев'ятнадцяти зарозумілих і жорстоких, я просто прошу не погрожувати нам. Будь ласка, будь ласка, не погрожуйте нам. Щоб вони не думали, що Сербія зломлена і що вона не матиме сили відповісти. Будь ласка, наші сусіди-албанці, не погрожуйте нам. І ми просимо всіх інших, хто виявив свою жорстокість щодо Сербії, не допомагати вам у цьому. Ми просимо тільки про це і більше нічого.

І ми будемо реагувати на заклики до миру, заклики до компромісів і завжди з доброї волі, тому що ми не хочемо, щоб наших дітей знову вбивали. І ми не хочемо, щоб чужі діти знову страждали. Але не недооцінюйте Сербію і не дивіться на Сербію такими ж очима, як у 1999 році.

Сьогодні Сербія набагато сильніша, набагато міцніша. Сьогодні Сербія цілісна і єдина, а не розділена. Сьогодні в Сербії все незрівнянно сильніше і краще, ніж 99-у, починаючи від економіки закінчуючи нашою армією. І ми ніколи нікому не загрожуватимемо, ми просто просимо вас поважати нас і не більше того.

Сьогодні ми будуємо дороги, які повинні зв’язати нас, і всередині країни, і з регіоном та світом. До кінця року ми будемо працювати над вісьмома магістралями, над вісьмома венами Балкан, а не лише Сербії, вісьмома дорогами миру та співпраці.

Тільки божевільна людина, могла б обміняти це на війну, на мертвих дітей, на руйнування та нові втрати. І так, ми хочемо мати найтісніші стосунки з усіма, хто брав участь в агресії проти Сербії, ми вже давно їм вибачили, але не забули, і ніколи не забудемо. І не просіть від нас це. В один день, кожного року ми будемо нагадувати про цю агресію собі та вам. Ви, дев'ятнадцять наймогутніших, найсильніших, найбільших, зовсім слабкі у питаннях честі та мораллі. Ми будемо нагадувати і вам, і нам, для того, щоб це більше ніколи не повторилося. Не повторилося з нами і з жодним іншим волелюбним народом у світі.

І якщо у нас і є пропозиція, то вона сьогодні звучить так: ми готові зробити переможцями всі Балкани, щоб перемогли всі, до тих пір, поки ніхто не намагається зробити лише сербів переможеними.

І це зовсім не складна дорога.

Нам просто потрібно поважати одне одного, розуміти один одного і не намагатися принижувати одне одного.

Не будемо втручатись у те, за що всі платили найважчу та найкривавішу ціну. У свободу. А ми, серби, знаємо, яка ціна свободи.

Ми маємо право мати її, зберігати і пам’ятати всіх жертв, які були заради неї.

А наша свобода – це і наші поразки, і наші життя і наші діти. І життя наших героїчних пілотів, і наших велетнів Кошара та Паштрика, і наших дітей, невинних, абсолютно невинних, чия вина була лиш в тому, що вони жили в Сербії.

Це занадто висока ціна, щоб про неї мовчати.

Бо це означало б, що ми готові до чергової поразки, до чергового приниження.

А ми не готові.

І коли всі будуть мовчати, ми повторимо.

Одна дитина на день, і навіть трохи більше. Ви вбили стількох серед нас. Під час агресії ви самі не розуміли, чому її здійснюєте.

І ми будемо повторювати, щоб це не повторилось.

З особливою шаною ми виконуємо свій обов’язок та віддаємо шану всім невинним сербським жертвам, які поклали своє життя на вівтар Батьківщини, як цивільним, так і нашим героїчним солдатам і поліцейським, героям Кошара, Призрена, Мітровици.

Сьогодні для нас, сербів, життя в Косово і Метохії схоже на Шлях Скорботи (Via Dolorosa) або сходження на Голгофу з останніх сил, але ми не були б сербами, якби не були здатними, «і у страшному місці існувати».

І сьогодні ввечері я можу закінчити одним важливим реченням. На тлі Європи існувала раніше, та існує сьогодні сильніша, ніж будь-коли, незламна, непохитна, непокірна і ніколи не скорена Сербія.

Вічна слава всім жертвам агресії НАТО і ми разом промовляємо - Хай живе вільна і горда Сербія», - сказав президент Вучич.

Джерело: www.predsednik.rs
Фото: www.predsednik.rs